Українська мова виникала тисячоліттями.

Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше.

У VI—VII ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі просто­ри центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.

Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VII ст. до н. є.—11 ст. н. є., і вторгнення готів на південь України в 111—IV ст., й існування могутньої гунської імперії в IV—V ст., і жорстоке панування тюркомов­них аварів (літописних обрів) у VI—VШ ст., і зіткнення з хо­зарами, уграми, печенігами впродовж VII 1-Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен, щось привнесли в неї старослов'янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало.

Українську мову протягом століть аж до недавнього часу принижували, переслідували, забороняли і румунські велико­державники, і польські завойовники, і російські шовіністи. Проте ніякі лихоліття не могли зруйнувати її, порушити її цілісності, стрункості.

Нині українська мова — одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові вироби­ла чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну систе­ми, у ній рідко трапляються винятки. Вона має багатющий запас слів, розвинену синоніміку. В 11-томному «Словнику української мови» (1970—1980) зареєстровано понад 134 тис. слів. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001) записано близько 170 тис. слів. Насправді ж уже тепер словниковий склад української мови, коли взяти до уваги й усі терміни, налічує кількасот тисяч лексем. Добре розви­нені в ній функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова «Одіссея», «Декамерон» Дж. Бокаччо й «Дон-Кіхот» М. Сервантеса, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, твори Шексліра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста. Нею скла­дено понад 200 тис. народних пісень, створено багату оригі­нальну художню літературу, написано тисячі наукових праць. Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б вислови­ти українською мовою.

Ще 1834 p. російський академік 1. Срезневський у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесносте» за­значав, шо українська мова «є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства син­таксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича».

Не можна не згадати й слів відомого російського історика XIX ст. В. Ключевського, що їх цитує Н. Полонська-Василенко у своїй «Історії України»: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов’яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусив би пи­сати російською мовою, а Пушкін писав би українською».

Українська мова часів Київської Русі

Коли 988 р. в Україні було прийнято християнство, Во­лодимир Великий, як записано в «Повісті врем'яних літ», «нача поймати у нарочитои чади Д'Ьти и даяти на учениє книжноє». Зрозуміло, що дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, свя­щеників навчали в цих школах не мови смердів, а старосло­в'янської (тодішньої болгарської), якою були написані бого­службові книги, привезені з Болгарії. 1 перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші — гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською мовою, то старослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»).

Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи — іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у

Франції — латинською, у Литві — німецькою, у Росії — фран­цузькою, в Україні (пізніше) — російською або польською, аби не «мужицькою».

На землях, завойованих київськими князями до прийнят­тя християнства, утверджувалася ше українська, або, як її тоді називали, руська, мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литов­ське плем'я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. На-шадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діа­лект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чер­нігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші ли­товські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сфор­мувалася •білоруська народність (а в українській народній па­м'яті вони так і залишилися литвинами — таку назву біло­русів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лекси­ки надзвичайно близька до української. 1 старослов'янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фоне­тика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-лат­війські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Заво­ювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль — близько 1024 p., Ярославль — 1071 p., Рязань — 1095 p., Владимир на Клязьмі — 1108 p., Твер — 1135 p., Москва — 1147 р. Київські посадники, тивуни, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові — не тільки книжній, а й розмовній, побу­товій — така велика кількість старослов'янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Старослов'янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.

З прийняттям християнства старослов'янська (інакше — церковнослов'янська) мова стала літературною мовою Київ­ської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, про­повіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, україн­ською мовою, з'являються лише в XVI ст. — записи народних пісень — та на початку XVII ст. — інтермедії Я. Гаватовича, вірші). З часом старослов'янська мова видозмінюється — на­громаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається старослов'янською (церковнослов'ян-

ською), далекою від народної. Цією мовою написано і «По­вість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті — це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX—початку XX ст.

Як зазначав Л. Булаховський, «традиційне письмо, старо­болгарський склад словника, книжноцерковне коло понять та способів висловлювання думки — все це у великій мірі закри­ває від нас живу народну стихію південноруської (тобто ук­раїнської. — /. 70.) мови того часу, даючи їй виступити на поверхню лише більш-менш випадково»1.

Люди, які писали чи переписували книги, не могли по­вністю відгородитися від навколишньої народної мовної сти­хії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, по­милки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і гра­мотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час шось змінилося в живій, народній мові — мовне явище, яке потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати сто­літтями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а шо змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фоне­тиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1 000 років? До речі, як стверджують спеціа­лісти, мова «Божественної комедії» А. Данте, хоч цей твір і написаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», якій приблизно 800 років, мало чим від­різняється від сучасної грузинської.

Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боя­рами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там про­скакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.

Дочка Ярослава Мудрого, королева Франції — Анна, 1063 р. підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана рьи-на, що відповідає латинському Anna regina (тобто Анна короле­ва). У підписі привертає увагу відсутність букви г, і це наво­дить на думку, шо Анна Ярославна в слові regina вимовляла не звук ґ, а звук, тотожний із сучасним українським г, для яхого в слов'янській азбуці не було позначення.

Передісторія української мови

Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення сло­в'янських мов була Україна. «Те, шо слов'янська прабатьків­щина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», — стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабать­ківщину слов'ян»2, — уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, шо сучасна ук­раїнська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть ук­раїнці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, несло­в'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи.

Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'ян­ською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені пле­мена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював сло­в'янську, чи точніше — протоукраїнську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньо­грецькому географові Клавдієві Птолемею — II ст. н. є.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам

народ валінана (волиняни?]. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися».

Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Воло­димир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку кня­зівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цьо­го аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.

Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Гали­чину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті україн­ських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії.

1 все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушев-ський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метро­полії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом.

Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті

до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становите, і то, очевидно, лише на початку свого існування — до прийняття християнства, про шо буде сказано далі.

Загальні закономірності становлення національної мови

Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, зба­гачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим дос­відом, пристосовують до свого менталітету, до природного ото­чення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу.

У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.

За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, відда­лених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, роз­мовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці.

Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії на­прикінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад 100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані май­же кожен аул має власну мову.

Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Ураль­ського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, — і називає їх уже більше 60.

Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути наба­гато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов?

Племінні мови були досить обмежені у своїх виражаль­них можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засо­би — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й вод­ночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.

Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов.

Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося роз­шифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала ібе­рійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схре­стилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.

Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХШ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями).

Подібних прикладів історія знає чимало.

Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту

носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови зав­жди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.

Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.

Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з та­ким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичай­но, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокрем­люють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, шо їх можна вважати пер­шими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов'янських.

Українська мова - індоєвропейська

У світі налічують від 3 500 до 5 000 мов. Усі вони за спорідненістю поділяються приблизно на 40 сімей. Є китайсь­ко-тибетська мовна сім'я (кількість носіїв цих мов — 1 млрд. 224 млн. осіб), семіто-хамітська (майже 262 млн. осіб), авcтро-незійська (приблизно 240 млн. осіб), дравідська (192 млн. осіб), тюркська (11О млн. осіб), угро-фінська (24 млн. осіб) та інші, менш чисельні. Найчисельнішою є індоєвропейська мовна сім'я: вона налічує понад 150 мов, якими користують­ся 2 млрд. 172 млн. осіб.

Мови індоєвропейської сім'ї об'єднують у 10 груп: індій­ську (760 млн. осіб), романську (576 млн. осіб), германську (425 млн. осіб), іранську (80 млн. осіб), балтійську (5 млн. осіб), кельтську (10 млн. осіб), грецьку (12 млн. осіб), албан­ську (5 млн. осіб), вірменську (5 млн. осіб). До індоєвропей­ських належать і слов'янські мови, якими користуються при­близно 290 млн. осіб.

Слов'янську групу мов поділяють на три підгрупи. До східної підгрупи належать українська, російська (при­близно 170 млн. осіб) і білоруська (понад 10 млн. осіб) мови. Західну підгрупу становлять польська (44 млн. осіб), чеська (12 млн. осіб), словацька (5 млн. осіб), верхньолужиць-ка (не більше 50 тис. осіб) і нижньолужицька (близько 10 тис. осіб), мертва полабська мови. Південну підгрупу ста­новлять сербська (13,5 млн. осіб), дуже близька до неї хор­ватська (7 млн. осіб), болгарська (9 млн. осіб), македонська (2 млн. осіб), словенська (2 млн. осіб) та мертва старосло­в'янська мови.

Нині українською мовою в Україні й поза її межами розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова стоїть на 15—20-му місці у світі.